Ми зустрілись із ним у Парижі. Легкий флірт, напівтони...Він заїхав за мною увчері. Я вийшла з готелю, а він стояв, спершись на машину, у шкіряній куртці і курив. Я підійшла до нього і він мене поцілував. Як же не хотілось прокидатись, чорт!

Циля сиділа і не хотіла. Не хотіла тут сидіти і чекати. А чекати треба було. Бо інакше ніяк. Воно ж у кожного так буває, що інакше ніяк. Ось і у Цилі цього разу так сталося. Інакше ніяк. Треба було тут сидіти і чекати. І Циля не могла нічого вдіяти, зарадити цьому вона не могла, змінити ситуацію не могла Циля. Тож вона сиділа і чекала. Звичайно, вона могла б розвернутися і піти. Могла. Теоретично. Але Циля, от саме Циля, ні, вона так не могла. Отак встати, розвернутися зараз, вдягнути своє пальто, підійти до дзеркала, одягнути берет, поправити його, зняти, одягнути знову, ще раз глянути на годинник і піти. Не могла вона так. Так би зробив кожен на її місці. Та й Циля, почувши про таке, в ту ж секунду сказала б: А чому ти не встала, не розвернулась і не пішла? Якби я була на твоєму місці, я так зробила». Але коли ти на своєму місці, ти ніколи не послідуєш власній пораді. І Циля знала це дуже добре. А тому йти не було сенсу.

( Read more... )

Любітє лі Ви ексклюзівний хендмейд так, как люблю єго я?!

Є Маняша. Вона робить диво-брошки та інші прекрасні подєлочкі. Хто не зайшов до неї на сторінку і не зацінив, той хрюкає!


www.m_minus.livejournal.com

Я у Львові. Неможливо надати жодної інтонації цьому реченню. Я не знаю, добре це чи погано. Зате цікаво. Як завжди активна осінь. Багато планів. Багато нових сумочок. Що по своїй важливості десь на одному, я думаю, рівні. Не пишеться зараз ні чорта. Що в кого?

В останній день на морі почався легкий шторм. Ми сиділи на пірсі і хвилі заливали рушники і мочили сигарети. Це був наш останній день на морі, і кращого годі бажати. Дуже багато човнів і кораблів приплили трохи ближче до берега і пришвартовувались десь в кількох кілометрах від нас. Ззаду нас вітер розносив брудні пакети і пляшки старого парку атракціонів. Ми з Малою вигадували хоррор і уявляли, що зараз на горизонті з"явиться страшний клоун, який повільно йтиме на нас під скрип старої гойдалки. Ставало справді страшно.
Крим прекрасний. З його дешевими винами (Мускатель коктебельский - це рай!), і словечками на зразок "оджахурі", "хінкалі" ( і переше, і друге, до слова, дуже смачне), Дємерджи, з неймовірно вродливою офіціанткою-татарочкою в закинутому кафе у брудному кавказькому кварталі Алушти з неймовірно вузькими вуличками і вицвілими парканами з афішами про концерт Філіпа Кіркорова, з такими заходами сонця, що гріх це чи фотографувати, чи малювати, чи описувати, бо й так і сотої частини не передаш, з горами, всі різного кольору, різної форми, нависають над морем, окутані на верхівках ватними хмарами. Тут справді було прекрасно.

Все міняється якось дуже швидко. В цю неділю для мене все було зосереджено в одній точці - сцені з мікрофоном. Молода Республіка Поетів вже давно пройшла, я сиджу в Сімферополі. І окрім того, що тут прекрасно, мені більше немає чого сказати. Вказівники на дорогах тут На Ялту, Керч, Феодосію і так чи інакше ти починаєш відчувати при цьому запах моря, якого тут немає. Якщо все буде ок, завтра вже я буду в Алушті. А до сьогоднішнього хочеться ще додати, що є такий фільм "Найкращий тато в світі" із Робіном Вільямсом. Цей фільм є. І це багато чого пояснює. Хтось явно знав, що цей фільм треба зняти.

(c) маняша
www.mminus.deviantart.com

Літо добігає кінця. Що прекрасно, погодьтесь? Я кажу, що досить відпочивати, насолоджуватися, хто чим може, сидіти довгими літніми вечорами на Маках-Діанах-драгана стріт і ще Бог знає де, говорити про прекрасне життя, яке прекрасне для усіх, окрім тебе, досить слухати Лілі Аллен цілими днями, писати безглузде рукоблудство вартості свіжого випуску газети "Шувар" чи "Порадниця", досить мріяти про спільний грандіозний проект з одним з найкращих гітаристів Львова, досить чекати вересня, у якому так багато всього, і це багато всього поміститься у двадцять хвилин твого живого виступу на Форумі Видавців, а потім ти видихнеш і нарешті второпаєш, що нікуди тобі не втекти від прогнилих римами легень, і далі будеш марати папір, з"являючись у жахливих снах Ґрінпісу, досить, врешті-решт, чекати, щоб це безглузде літо нарешті вичерпало себе, вийшло з терміну дії, як пакет молока, досить носити кольорові сукні, тихо сподіваючись, що цього інколи досить, щоб між тобою і кимось замкнуло проводку, досить писати у голові чернетку твого гарного наступного навчального року, який вже буде зовсім не навчальний, просто ти так і не навчилась по-іншому ділити рік. Хтось побіжить зараз купувати новий пенал, ти побіжиш за новою пачкою синіх вінстон, як і вчора, як і сьогодні, як і завжди.

Ну посиділи б, осінньо-сонно,
ну помовчали б секунду, рік.
Я би ввімкнула дядечка Боно,
ти цмулив би кислий яблучний сік.

Ну обійняв би. Ну що нового?
Як статую, брата чи не свою.
Помріяли би про Індію знову,
шалену - для тебе, фліртову - мою.

Ну закохались би вкотре. Я ж знаю,
Пеклися б словами, вмрали б щораз.
Я би літала, мов бджілка Майя,
ти б спокійно тягнув свій напас.

Ну станцювались би. Жостко і ситно,
Ну скільки? Ну два, три за ніч?
ну вляглися б, зімлілі, омиті,
слухали б пісню автівок з узбічь.

Ну вес ж це було. Блукання по колу,
заїжджена пісня, метання драже.
А я все згадую рідний голос.
Просто я дуже скучила вже.

17.08.09.

(с) Поля Венська.

Були ж часи. Горіли вежі.
За мить мій погляд попелів,
коли він за тобою стежив,
тобою мрійним, не моїм.

Я пам"ятаю, серед снігу
в твоїй жорстокій німоті
пусьі і ниці рештки бігу
довести всім щось. І тобі

так набридали мої ігри,
мої невмілі торки рук
голодні, спраглі та без міри.
Ти вмі торкати, лиш як друг.

Від нас розходились вершини,
вогні гасились, сніг горів,
в ліси ставалися долини
при нашій безневинній грі.

Були часи. Земля валилась.
Плили у сторони кити.
Всевишні так і не спасли нас.
Ти - в світло, я - під три чорти.

А потім все ковтнула тиша,
немов ми в фільмі про німих.
Де було пусто - ще пустіше.
Нам двом дало тоді під дих.

В той час як інші в свої надцять
навчались сексу і бухлу.
Ми тренувалися вмирати.
Ще крок. Ще крок і я зійду.

Зате тепер ми вже дорослі.
Аванс, машина, візи, ріст.
в вівторок - баня, потім - гості,
а потім алко і таксист.

І це все навіть не без сенсу.
Це коштує тих півгроша.
Але тобі не знати це все.
Не бачити й цього вірша.

11.08.09.
(с) Поля Венська.

Я повернулась із Білорусі. Писалось там багато, однак якось не в риму. Знайшла один віршик, написаний на початку подорожі на автовокзалі у Мінську. Там було холодно, багато людей курили, і літало дуже багато облізлих птахів просто під дахом.


****

Ось тобі твій Едем,
три ворони, дим і папір,
твій творчий катарсис-слем
без оплесків і здивовано піднятих брів.

Три рада. О так! Ти дуже рада.
Ось твої крихти для вокзальних птахів,
ти сама собі тут любов і зрада,
сама пишеш собі репліки снів.

Не вертайся, мила, їй-богу, це гріх,
селися в нічогість, в дим, в пустоту,
падай сама дощами зі стріх,
сонцем бери сама висоту.

Уявляєш, нікого, серце, нікого!
Лише ти і всеблагодать,
ти стрілятимеш дим у Бога самого.
Бог слуга тобі, військо і рать.

Ти плачеш? Все ж це, мила, тобі,
і самість, і Бог, і слова.
Негарно давати задні ходи,
коли відкривається нова глава.

Не бери себе в голову, Земфира, не бери (с)

****


Буває так, що ти
струсишся серед ночі
від жару, налиплого на чоло,
ковтаєш, ковтаєш, як висохла риба,
спіймана й кинута на човнярське дно.

Тобі страшно, бо в сні
тобі щось приснилось,
за потом і страхом ти все геть забув,
ти тягнеш плівку, відмотуєш кадри,
тобі в голові хтось бабіну крутнув.

Що? Що я не хотів забути?
Спіймати, впізнати, мов чиєсь лице.
І жар,
такий липкий і смердючий,
лягає на тіло, дратує прищем.

Ти згадуєш, що ти не хотів забути
той привид зі сну,
знайомий, простий,
ватою, світлом, повітрям окутав,
лягав на поріг, мов весняні листи.

Ти знаєш його, пам"ятаєш ці риси,
він вживлений в ребра тобі, у плече,
цвяшком вбитий у тім"ячко. Криси
твого капелюха ховають цю рану,
і кров, що із неї постійно тече.


Ну, як? Як ти можеш його забути?
Того, що колись
так надійно сховав
тебе своїй жінці під серце, під руки
свої, що на пупці у неї тримав.

А ти, слабкий і безвольний,
все одно тремтиш
від страху пройти
його, як чергову дольну, життєву
смугу, яку неодбхідно тобі пройти.

Так буває, що крапка,
чорна й жорстока
стає тобі Бог,
епоха епох, початок початків, відліком часу,
проростає на північ
в тобі, наче мох.

Ну, що ти, дитинко, це ж вода і нічого,
кожен так вміє,
розійтися китом,
розплакатись богом, жалюгідним, притворним,
створивши для смертних гомору й саддом.


Ну ось, дурний, хтось малює ранок,
опускає туман,
будить людей,
і для тебе, для тебе він теж настане,
лист тобі біля дверей.

Любі письменники, поети, перекладачі та усі, хто дотичний так чи інакше до літератури!

Порадьте будь ласка, де можна знайти гранти чи стипендії на якісь літературні студії, практики, навчання закордоном. Конференції, літні школи, семінари таокж підійдуть.

Буду дуже вдячна за будь-які поради.

Ну от. За морем живе дзвонар
щоранку він встає, запалює свій ліхтар,
виходить в ранок, хрусткий немов кришталь,
затягує тугіше янтарну із льону шаль,
і вирушає в дорогу, згорблений як ішак.

Дзвінниця від нього за кілометр, може з два,
він тихо крокує, покірна його хода,
пуста і тепла з ночі його голова,
від далекого гавкоту пса полем іде луна
скрипуче похитується в руці ліхтар.

Дзвонар не дивиться під ноги, лише вперед,
ліхтар показує, де болото, де очерет,
ранковий вітер зачіпляєтся за старий берет,
холод, злива, молочність туману давно його не бере,
у його пустоті і тиші все саме себе перетре.

Дзвінниця близько. Виблискує її дзвін.
Сухий, прозорий, чистий до нього підходить він.
Ставить ліхтар, знімає берет, вдихає запахи стін,
Сотні років ці стіни не родять змін,
сотні років дзвонар не встає з колін


перед Ним. Дзвонить Йому у вись,
бігає сходами, стежками, коридорами, наче рись,
люди сміються із дзвонаря: "Дивись,
старий старається, неначе живе на приз"
Люди сьогодні не вірять дзвонарю. Так, як колись.

Сідає сонце. Стихає дзвін. Сидить дзвонар.
Сухий сірник підпалює його ліхтар.
вечірній вітер здіймається. Шелестить трава.
І ні слова за вічність не промовля дзвонар.
Які слова? Які тут прийдуть слова?

Я виступатиму на цьогорічній Молодій Республіці Поетів при Книжковому Форумі. Перше публічне читання, ух!

Ветер дул очень сильно. В здешних краях такого ветрюгана не было давно. Бабка сидела в старом кресле и кутала себя в шали. Ставни трещали невыносимо, вторая бутылка белого сухого должна была как-то заглушить этот ужасный звук. Она ждала. Ждала и все чертыхала. Проклятую погоду, разбавленое вино, старушечью гречку на руках и пепельницу, которую чертова уборщица поставила непонятно-где, и пепел приходилось струшивать в коробку от подареного недавно соседкой печенья. Уродская жестяная коробка с русской девчушкой в красном платочке, которая дебильно улыбалась в предвкушении ароматного сухаря, умиляла бабку до умопомрачения.
В коридоре послышались шаги.
- Наконец-то. Я уж подумала, что тебя по дороге ветром сдуло. Хотя, при твоем чертовом весе это крайне трудно себе вообразить.
- Ворчиш, чертыхаешься. Хороший день?
- А то!
- Чего делала?
- Сходила на завтрак к старику Н., поиграла в крокет, попировала на приеме у потаскухи Эллы, вот сижу отдыхаю...
- ?
- Что за блядские вопросы! Что я могла делать, я еле-то сигарету прикуриваю. Сидела целий день в етом чертовом кресле, ждала когда ты придешь, чтобы утомить меня своими никудышними стишками.
- Ого! Это почти комплимент.
- Когда вокруг ни одной прогнившей души, комплименты начинаешь роздавать посредственностям.
- Что почитать тебе сегодня?
- Какая, к черту, разница? Все твои стихи ни на что не годяться. Давай тот, про корабли.
Ветер продолжал завывать. Оконници грохотали с ужасной силой. Казалось, вот-вот весь дом рухнет. Бабка сильнее укуталась и подлила себе вина. Сигарета дотлевала.
- Что скажешь?
- Что тут скажешь? Мне чертова прорва лет, и я слушаю то, что невозможно даже назвать настоящими стихами от юной прошмандовки. Ты три слова еле срифмуешь.
- Принести тебе пепельницу?
- Да уж, будь добра!
Дом завывал жуткими сквозняками. Начался ливень. Настояший осенний ливень. По окнам забарабанила вода.
- Говорят, что напечатают меня в следующем номере "Совремнной поэзии". Три стиха отобрали.
- Да уж, если тебя отобрали, какой же был выбор?
- Спасибо.
- О нет! Ты еще сейчас придумаешь обидится, напыщится и пафосно уйти с опущенной головой. Я эти твои штучки знаю.
Они молчали. Бабка прикурила новую сигарету.
- Детка, для кого ты пишешь? Для усатого редактора того нелепого журнала? Для кучки своих жалких воздыхателей, которые готовы хвалить любое твое говно, лишь бы окружить себя талантами, раз уж им самим Бог не послал? Для Бога, истинно уверывая, что это дар твой, посланый свыше?
- Да нет, для себя. Для себя я пишу!
- Деточка, длинный нос тебе не клицу. Ты и так вся жиром заплыла. Не ври мне, старухе. Если бы ти писала для себе, это было бы куда интереснее слушать хотя бы потому, что это о ком-то настоящем, живущим в даный момент, в этом чертовом мире. Что это что-то изрыгнутое, выплюнутое, вижженое в теле твоем, где-то в самой чертовой прорве твоей души. Что это калечь твоя и немощь, боль твоя каждодневная и ощущение чудовищной неправильности твоей жалкой жизненки. Что это тело твое уродское в этих стихах, и твои постоянные раны в том, что люди именуют любовью. Вот это стихи. Вот это должна быть ты. Ты, некрасивая, страшная, надломленая, изогнутая, как старый прогнивший провод, трясущяяся от слова одного, откидывающяяся на подушку в изнеможении, когда стоит последння точка. Умирающяя каждый раз, когда нету слова, вот здесь, вот в этом рядке, горящяя каждый раз, когда встречаешь мужчину, но не потому, что тебе будет с ним хорошо, а потому что он поставит тебе новых шрамов, от которых никуда не деться, и ты эти шрамы будешь превращать в стихи. Вот ради таких стихов стоит тут корчиться в сквозняках, ждать тебя чертову уйму часов и нажираться вином, и обдымливаться старым табаком. Только ради этого. Ради одного твоего настоящего стиха я наверное еще поживу немножко.



(с) Поля Венська.

Ось я сиджу, у білому, мов до вінця
чекаю крил нових з-за заводу,
ставлю німб відмокати у воду,
готуюсь до світлого мене кінця.

Ось коліна тремтять, немов уперше,
я збираю свої блокноти, листи,
беру Бабкіна, Земфіру, Адель - щоб було легко нести,
щоб були під рукою їх вірші.

Ось люди стоять, різні й сумні,
кричать, мов з-під товщі затоки,
надіються, може все ж торкне?
Ось крила спосукають - свіжі й мені.


(с) поля венська.

не любить поля літа і не любила ніколи. літом весь час чогось чекаєш - як не приїзду фруктів з-за мор"я, то одеси і віршів.

***критика від знавців справи щодо розмірів, ритміки, рим і прочіх неісправностей дуже вітається, з радістю читається і коментується у відповідь.

**********

зникай, розсмоктуйся туманом
у сутінках на автостраді,
розходься морем, доном, сяном
всевишні будуть за нас раді


іди, мовчи, прощай провину,
шукай десь перлів, німф, русалок,
будуй їм затишну хатину,
стругай їм в кучерях дитину,
нехай ганяє в осінь галок

стирай мене блідим бекспейсом
не пам"ятай ні рук, ні сміху,
лиш запах ранішнього рейсу
хай буде за тодішню віху


тисни із мене всю фруктозу,
вичавлюй цю глибоку рідність,
зшинкуй огидну нашу різність,
зітри цю недоречну гідність,
це, милий, вже зашкальна доза.


давай, щоб через рік чи десять
нас зіштовхнуть, немов на боксі,
ти глянеш дивно і зведешся
і розгубившись скажеш: "хто це?"

(с) поля венська.

Як ви гадаєте, чи варто видавати збірку власним коштом (видавництво відоме)? Яким повинен бути перший наклад і як її потім розкручувати, якщо на обкладинці стоятиме нікому не відоме ім"я?